Чернігів. Ті, що не скорилися страху
Чернігів — місто, обласний центр розташоване в північній частині України, у місці злиття річок Десни (притока Дніпра) і Стрижня (притока Десни). Відстань до столиці м. Києва 141 км. Чисельність населення станом на 1 січня 2022 року становила 282 747 осіб
Про місто
Одне з найдавніших міст України, засноване в кінці VII століття. 6 березня 2022 року указом Президента України з метою відзначення подвигу, масового героїзму та стійкості громадян, виявлених у захисті своїх міст під час відсічі збройній агресії російської федерації проти України, місту присвоєно почесну відзнаку «Місто-герой України».
Не добрий ранок
Ранок 24 лютого 2022 року перекреслив життя українців. Росія без оголошення війни напала на сплячу Україну, атакувавши її з повітря, землі та моря. Для багатьох жителів країни сонце цього дня так і не зійшло… А для Чернігова це стало днем початку великого протистояння абсолютному злу. Ціною крові, зламаних доль, великих руйнувань.
Повномасштабна війна постукала у двері кожного, але по-різному. Хтось завбачливо готувався, хтось, можливо, навіть евакуювався заздалегідь, але 90 відсотків українців, і чернігівців тому числі, не вірили в можливість великої війни. Події 2014 року в Луганській та Донецькій областях, анексія Криму, довготривалі бойові дії на Сході України — все це було великою підготовкою до повномасштабного вторгнення росіян на територію суверенної держави. І навіть розглядаючи можливі сценарії розвитку подій, більшість українців схилялись до думки, що «війна» буде виражена в загостренні конфлікту на кордонах тимчасово окупованих територій, так званих «ЛНР» та «ДНР». Багато українців відчували себе «у безпеці», зважаючи на віддаленість розташування від «лінії розмежування», в тому числі і жителі Чернігова — міста на півночі країни. Але білоруський уряд підтримав наміри росії по захопленню сусідньої держави, і надала свою територію як плацдарм для військ окупантів. «Взяти Київ за три дні…» — плани ворога зламались через суцільний супротив українців, і першим великим містом, який став на заваді захопленню столиці й не підкорився окупантам з півночі, став саме Чернігів.
Перші вибухи розбудили місто 24 лютого 2022 року. Повністю вони не вщухають і досі. Найбільш гострою фазою війни для чернігівців стала облога міста у березні. Саме тоді містяни пройшли через суцільний жах: щоденні бомбардування та обстріли, неможливість евакуюватися та обстріли гуманітарних коридорів, голод і відсутність критично важливих для життя ресурсів — електроенергії, опалення, води, газу та зв’язку.
Добрим прикладом поведінки звичайних жителів Чернігова є історія Артема Ракітіна. До війни він був професійним приватним охоронцем. Саме ця робота дозволила Артему дізнатися про серйозні наміри ворога хоча б за день до повномасштабного наступу. 23 лютого йому зателефонували, і сказали, що готується наступ. І він повірив. Зібрав найважливіші речі, документи, заправив авто, повідомив сім’ї, що, можливо, доведеться їхати, і, з думками, що «ранок покаже», усі лягли спати… Ранок приніс те, чого боялися найбільше, але повна готовність подарувала безцінні хвилини, і Артему вдалося бути одним з першим, хто вивіз дружину з малим сином на Західну Україну. Лише задля того, щоб убезпечити їх і якомога швидше повернутися до рідного Чернігова.
У Чернігові панували паніка і хаос. Постійні обстріли, невпинний наступ ворога, бомбардування з повітря, ракетні атаки і сотні тисяч переляканих мешканців, які не могли захистити себе. Плану навіть не потрібно було вигадувати — рішення знайшлося саме собою: організовувати безпечні евакуаційні рейси тими шляхами, які пройшов сам. «Вивезти потрібно не тільки свою сім’ю, а й кожну дитину та її матір, допомогти усім, хто хоче виїхати з-під обстрілів», — саме про це думав Артем. І за цим рішенням потягнулись незліченні дні і ночі в дорозі, сотні авто, тисячі людей у евакуаційних колонах… Зі слів Артема, його «каравани» налічували до ста автівок одночасно, у кожній з яких містилося стільки болю і невизначеності, що хотілось обійняти кожного, і додати впевненості, якої не було тоді ні в кого, навіть у самого Артема.
Нині про це говорити легко, а тоді, коли шлях йшов фронтовими дорогами, і, подекуди, доводилось ховати авто групами по 3–5 у лісосмугах, роззосереджуючись задля безпеки під час танкових боїв, коли під час комендантської години діти ридали в авто без права на вихід, коли на очах евакуаційних груп гинули люди у сусідніх автівках — тоді усе було інакше. Це була «дорога до життя», і Артем впевнено вів свої колони вперед, до умовно безпечних міст, де, звісно, теж гули сирени й життя стало на паузу, але, хоча б з неба не сипалися бомби на голови цивільних.
Евакуація місцевих не зупинялась ні на день, аж до того часу, коли 23 березня росіяни розбомбили єдиний вцілілий автомобільний міст. Тоді колона Артема стояла на виїзді з міста, і смерть багатьох містян змусила їх бути вкотре засвідчити жах війни. Ніхто з підопічних Артема не постраждав тоді, а вже за день він повів свою колону уже іншим, останнім шляхом — через пішохідний міст. І так продовжувалось ще десяток днів, аж поки не надійшла радісна звістка про те, що Збройні Сили України відтіснили ворога.
Далі — шокуюча тиша. Не було розуміння, що відбувається, комунікація тижнями відсутня, ніхто не вірив у те, що це кінець — чекали хімічних атак, повторного наступу, фосфорних бомб… Людей ще більше лякало те, що нічого не відбувається, росли панічні настрої. Але Артем ще декілька днів по інерції вивозив колони містян. Потім, коли прийшло усвідомлення того, що дороги «вільні», зайнявся доставкою гуманітарної допомоги.
Паралельно з Артемом працювали багато охочих, які знайшли себе в допомозі тим, хто потребував її найбільше. Усі, хто міг і хотів, намагались евакуюватися з міста. Тим, у кого не було змоги, волонтери організовували транспорт, самостійно перевозили хворих, одиноких, лежачих. Але в місті лишалось багато мешканців, які часто через власну позицію не могли покинути Чернігів у такий нелегкий час.
Надія в корсеті, або зламана рука і незламний голос
Війна нещадна до людських емоцій. Гостро проявляються людяність, страх і самозбереження, які були сховані глибоко під шаром звичного комфорту, безпеки і щоденних турбот. Саме тоді, коли гусені ворожих танків почали перемелювати родючі українські поля, нищити домівки, калічити долі, суспільство розділилось на тих, хто може взяти зброю до рук відразу, в ту ж мить, і тих, хто стоятиме за їхніми спинами і подаватиме набої чи гарячий чай, і виноситиме поранених. Черга охочих записатись до лав територіальної оборони 24 лютого в Чернігові була ще більшою, ніж тих, хто намагався виїхати з міста. Похмурі чоловіки брали автомати й гуртувались по різних напрямках, аби втримати своє місто від російської навали. Інші ж підхоплювали їхні сім’ї і вивозили якнайдалі від щоденних обстрілів. Решта працювали над забезпеченням військових і цивільних. Подібного до цього єднання людей не було, певно, десятиліттями.
Окрему роль у спротиві міста відіграли волонтери. Ті, хто лишився в місті, щоб допомогти йому вижити в будь-яких умовах. Волонтерів було безліч, у кожного з них своя історія, свій біль і своя маленька перемога.
Наталія Орлова — російськомовна до початку повномасштабного вторгнення журналістка, яка працювала на фрилансі останні 11 років, пригадує, що з початком війни її вона найчастіше думала про те, що не для того її дідусі билися у Другій світовій, щоб вона ховалася в підвалах у XXI сторіччі. І їхнє героїчне протистояння ворогу надихнуло її на таку ж боротьбу — попри страх, відчай, біль і невизначеність.
З першого дня вона бачила у соцмережах пости про пошук допомоги — потрібні були ліки військовим і цивільним, теплий одяг, їжа…. Над дахами гули літаки, звуки вибухів раз по раз розривали місто, але Наталія шукала свого персонального порятунку через допомогу іншим. Складала списки тих, хто найбільше потребує підтримки, своїм коштом купувала необхідне, розвозила адресатам і звітувала в соцмережах про кожну врятовану надію. Її старання оцінили десятки друзів, які евакуювались. Вони знали, в яких складних умовах знаходиться Наталя, і стали допомагати їй фінансово. Росли списки тих, хто потребував допомоги, але й волонтерка відчула, що вона не сама. До її ініціативи долучилися такі ж як вона небайдужі городяни, що попри страх лишалися в місті й намагалися бути корисними. Тоді вони всі разом виборювали своє право на життя.
Наталія згадує, як під обстрілами могла достукатись у двері будь-якої аптеки чи магазину. Постійно доводилося брати в борг, під розписку, — жінці довіряли, знали, що шукає і доставляє найважливіше і обов’язково поверне кошти. З кожним днем потреби людей у місті зростали. Обстріли посилювалася, щодня надходили повідомлення про поранених і, що найстрашніше, загиблих. Одного дня під обстріл потрапили цивільні, що просто чекали в черзі по хліб. Наталія намагалась не піддаватись панічним настроям, просто продовжуючи робити свою роботу. Вона закуповувала їжу, готувала і розвозила гаряче по передовій і бомбосховищам, де переховувались жінки і діти. Підбадьорювала лежачих одиноких стареньких, для яких єдиною реальністю лишилась війна за вікном, а єдиною надією, що цей авіаналіт буде не останнім. Війна не давала часу на слабкість, тим більше, з тієї частини країни, де життя все ще не обмежувалось артобстрілами і бомбардуваннями, надходили промені підтримки й гуманітарні вантажі. Їх привозили авто, які повертались, евакуювавши чернігівців. Але часто цього не вистачало, а шляхи доставки грузів ставали все небезпечнішими. Жінка згадує, що одного дня вона таки заплакала. Це було тоді, коли прийшла перша вантажівка з гуманітарною допомогою: 20 тонн продуктів, які були критично важливими для голодного міста. І в той же час почався обстріл. Вибухи лунали зовсім поруч, а Наталія не могла припинити думати про потенційні наслідки для голодних бабусь, лежачих хворих, не могла зупинити сліз безсилля.
Коли вороги зруйнували останній автомобільний міст, стало зовсім погано. Волонтерка згадує ті найважчі дні, коли розвозили лише воду, з якою на той момент в місті теж були великі проблеми. Люди розповідають, що набирали тоді воду і з Десни, і зі Стрижня, кип’ятили на вогнищах, фільтрували, інколи збирали дощову воду — усе задля того, щоб вижити і не здати місто ворогам. Наталя пам’ятає дні відчаю, коли здавалося, що вже нічого не зміниться, і далі буде тільки гірше, але знаходила в собі сили підійматись і йти вперед, беручи до рук свою волонтерську зброю допомоги.
Рука нестерпно боліла. Невдалий перелом напередодні війни давався взнаки. Лангету Наталія намагалась не знімати, бо без неї ставала зовсім «однорукою». А так ще можна було вантажити, сортувати, кермувати. Її «підопічні» майже не помічали того, що одна з рук Наталі завжди в бандажі — холодно, може, це така рукавичка. А Наталя не помічала болю. Лиш інколи, знімаючи «корсет», вона дивилась на розпухле зап’ястя, яке знесилено лежало на колінах, і думала, що це кінець її боротьби, кінець спротиву, кінець Чернігову, кінець Україні. Нестерпність цих ідей змушувала її знову «пеленати» руку і рухатись уперед.
Таких, як Орлова, було багато. У кожного були свої проблеми, але біда була у всіх спільна — війна, бомбардування, руїни і сотні загиблих, поранених, знедолених, десятки тисяч голодних і зневірених. Волонтерський рух в Чернігові став загальною ідеєю, все більше містян, шукаючи віри в перемогу, долучались до нього, тим самим укріплюючи дух міста, створюючи надійний тил для тих, хто стояв на першій лінії вогню.
Діячі мистецтв підтримували бойовий дух солдатів Збройних Сил України і бійців територіальної оборони. Серед них — Ігор Ханін, співак, творча людина, який до війни займався просвітництвом і творчістю. Ігор із перших днів повномасштабного наступу російської федерації на Україну зрозумів, що не може лишатись осторонь, тож узявся допомагати, чим тільки міг. Першочерговою задачею для себе і друзів він визначив забезпечення повноцінним харчуванням тих, хто наважився взяти до рук зброю і не пускати ворогів у місто. Волонтери щодня готували гарячу їжу і відвозили військовим, які тримали оборону Чернігова. Коли потреба в цьому була закрита, він зайнявся допомогою цивільним. Найболючіші спогади Ігоря, який щиро любить своє місто, — це пусті вулиці. Інколи він годинами не зустрічав тут ні душі, і роздумував: чи то кінець, чи тільки початок? Чи матимуть змогу сюди повернутися ті, хто тікав від обстрілів, чи лунатиме тут знову дитячий сміх, чи тектиме жилами Чернігова нове життя? Він відчував себе краплинкою того згасаючого вчорашнього дня, де все було інакше, і сам у собі роздмухував вогник надії, що все ще повернеться.
Ігор вишукував у напівмертвому місті тих, кому було необхідно, щоб вогник їхнього життя підтримували ззовні. Волонтер із друзями дізнавалися, де залишились одинокі старенькі, і відвозили їм продукти, ліки, воду. Тим, хто мав бажання виїхати з Чернігова, вони разом із іншими волонтерами допомагали знайти евакуаційний транспорт.
Коли ставало геть нестерпно, Ігор влаштовував імпровізовані концерти, від щирого серця. Пісня линула для всіх у підвалах і бомбосховищах; у бліндажах для тих, хто відбивав атаки ворога; для купки дітей «за двома стінами»; для поранених на лікарняних ліжках; для таких само як він стомлених волонтерів… І тоді митцю здавалося, що співає не він сам, а й уся Україна разом із ним. І ставало трішки легше, і з’являлися нові сили, щоб рухатися далі і не давати згаснути вогнику надії у серцях його ближніх.
Янголи добробуту
Поряд із втомленим містом у цивільного життя вирував паралельний всесвіт — фронт порятунку. Щоденні обстріли були хаотичними — міномети й танки діставали лише до околиць. Дякуючи Збройним Силам України, територіальній обороні й добровольцям, вороги не змогли просунутись вглиб міста. Але ракетні обстріли, авіабомби і «гради» накривали Чернігів щодня. Руйнування, завдані інфраструктурі, ще й досі важко оцінити, а під час постійного наступу про це навіть не думали. Тож у Чернігові, як і в багатьох інших містах України, «супергерої», які забезпечували звичайні умови проживання, «вдягли свої плащі», щоб захистити місто і його мешканців.
Для нормального функціонування сучасного міста треба, нібито, небагато: електроенергія, газ, зв’язок, водопостачання і водовідведення. В Україні, найбільш диджиталізованій країні Європи, пересічні громадяни звикли до комфорту. Доступ до «побутових благ» останніми роками був настільки беззаперечним, що їх давно сприймали як щось питоме, щось, що завжди з нами. На деталі їхньої роботи майже не звертали уваги і пересічний громадянин України швидше шокувався би, ніж обуриться, якби доступ до хоч одного з цих ресурсів був обмеженим. Так було до 24 лютого 2022 року.
Російські війська планомірно нищили інфраструктуру Чернігова з перших днів вторгнення. Перебиті лінії енергопередач — і відразу десятки працівників прибували на місце аварії, аби своїм вмінням повернути світло містянам. Авіаудар по системам очисних споруд — ще чутно гул літаків, а спеціалісти вже на місцях намагаються залатати пробої. Багато таких «бійців невидимого фронту» загинуло тоді в Чернігові, просто виконуючи свою роботу. Служби намагалися давати раду руйнуванням інфраструктури до того часу, поки ворог не почав нищити усе вщент, — підвозу запчастин в достатній кількості тоді годі було чекати.
Місто шматували ворожі снаряди, гинули люди. Щодня: дорослі й малі, в домівках і на вулицях, у черзі по хліб, у черзі по воду, інколи гинули вже в приймальних відділеннях лікарень, разом з лікарями, що надавали їм першу допомогу. Місто буквально нищили, але люди відчували обов’язок бути тут і виконувати свою роботу.
Перший виклик рятувальників, підрозділу ДСНС пов’язаний з війною, надійшов надвечір 26 лютого. Було нанесено удар по станції мобільного зв’язку. Повідомили, що під завалами лишаються люди. Обстріли тривали далі, було чути вибухи, автоматні черги, але Максим Жилко, співробітник аварійно-рятувальної служби, як і його колеги, виїхали на місце події. Будівля була зруйнована майже повністю, ракета пробила навіть підвальне приміщення, де переховувались люди. Так, життя Максима останніми роками постійно було пов’язане з допомогою потерпілим, рятуванням людських життів, і усвідомленням можливості їх втрати. Він і його колеги бачили всякого, але жорстокість війни і злочини росіян на ній потрясали навіть загартованих.
3 березня 2022 року став «чорним» днем і для Чернігова, і для Максима Жилко та його співробітників із ДСНС. Усе почалось із бомбардування нафтобази. Основні сили пожежників були відразу відправлені туди, коли прийшло повідомлення про новий авіаудар по житловим багатоповерхівкам. Згодом руйнувань зазнали ще й дві школи. Місто палало, скрізь лунав людський стогін і плач, мобільний зв’язок зник. Після першої хвилі боротьби з наслідками прильотів Максим вирушати на виклик до житлового будинку по вулиці Чорновола, куди поцілили вороги. Картина, яку він побачив, шокувала його: вже на під’їзді до місця призначення вони помітили пошматовані тіла впереміш із залишками будівлі. Поблизу на перехресті в авто теж знайшли мертвих людей. Того дня тут загинуло майже півсотні осіб — цивільних, які донедавна просто жили, мріяли, працювали і, певно, не вірили у можливість подібної війни в наш час. Після всього пережитого Максим і його побратими продовжують тримати свій фронт, як би важко це не було.
Кривавими слідами повернення до життя
Триматися своїх місць — важливий закон виживання спільноти. Прикладом такої стійкості є чернігівські лікарі, які ризикуючи життями йшли надавати медичну допомогу, рятувати людей, повертати їм віру в майбутнє. Історія Богдана Рожила, завідувача відділенням травматології Чернігівської міської лікарні №2, тут вкрай показова. 24 лютого, попри початок бойових дій, він прибув на місце роботи в лікарню, щоб… недорахуватися своїх колег. Зі звичних 11 лікарів відділення на місці перебувало 6 (стільки ж їх лишилося протягом усієї облоги міста). Масовані обстріли, переживання за свою сім’ю, свій дім розривали свідомість. Потік пацієнтів, у яких миттєво змінився характер травм — від звичних переломів до кульових, осколкових поранень і ампутацій кінцівок — збивав чоловіка з ніг. Лікар не повертався додому протягом тижнів. Сім’ю вивезли волонтери, а про стан будинку на околиці розповідали сусіди і пацієнти. Лікарня буквально стала другою домівкою — повна наляканих і травмованих душ, але така рідна. Тут пліч-о-пліч стояли чоловіки і жінки, які рятували життя українців, відповідно, рятували Україну. Бинтували, допомагали, плакали і сміялись, оплакували і тішились — усі гуртом.
Одним із найстрашніших моментів, який закарбувався в пам’яті Богдана, був обстріл лікарні. У той же день ворог обстріляв людей, які стояли в черзі по хліб, тож приймальне відділення було переповнене пораненими: підвозили швидкі, цивільні автомобілі, військові. Раптом почався новий обстріл з систем РСЗВ. Навколо лікарні прозвучало 7–8 вибухів, Богдан визирнув у вікно (це стало звичним — «на слух» визначати, що відбувається), і за частку секунди свідомість сприйняла реальність: бомблять саму лікарню!
Поцілили у травмпункт, приймальне відділення, по парковці і двічі по дахам корпусів. Лікар із колегами знаходилися на третьому поверсі, а ще декілька лікарів були якраз у приймальному відділенні, закінчували надавати допомогу пораненим… Коридори заповнив густий дим, пил і крики. Загинула санітарка. Кілька лікарів та медсестер отримали поранення. Вже згодом стало відомо, що коли почались прильоти близько до лікарні, більшість персоналу і пацієнтів встигли переміститися з приймального відділення до основного корпусу, що і врятувало багато життів.
Не завдяки, а всупереч
Чернігів вистояв надзвичайними зусиллями. Наразі здається, що в місті були лише супергерої, які надздібностями не пустили ворогів у свої домівки. Збройні Сили України відігнали ворога за північні кордони держави, встановили контроль над чернігівським небом. Загарбників витіснили, але вони встигли лишити по собі понівечені душі, розбиті будинки, зруйновану інфраструктуру. Українці поволі повертаються до руїн своїх домів, намагаючись зберегти якомога більше й відновити все якомога швидше. І за кожним із них стоїть міцна стіна — люди, які готові вкласти всю свою душу на відновлення добробуту земляків. Серед них — Андрій Галюга.
Волонтеривши під час облоги, розвозячи хліб та воду, відновлюючи понівечені електромережі, Андрій бачив, скільки росіяни зруйнували приватних будинків і життів у них. Тоді він і вирішив, що саме тут потрібні його руки. Почав допомагати в ремонті й відбудові жител чернігівців. Але роботи було дуже багато, тож волонтер через соцмережі закликав людей доєднатися до нелегкої праці. Через кілька тижнів добровольців було уже більше двохсот. Українці з радістю відгукнулись на заклик — в один із днів на локаціях, які взялися відновлювати Андрій і його команда, працювали 257 людей одночасно. Кожен допомагав чим міг, долучилась і місцева влада, допомагаючи будматеріалами. Ближче до літа Андрій юридично оформив свою діяльність, започаткувавши благодійну організацію з символічною назвою «Бо можемо!».
Чернігівщина відновлюється. Напружено дивиться в небо, дослуховується до кожного звуку, але живе. Після того, як вороги відійшли від кордонів міста, а потім і області, до домівок повернули електрику, воду, тепло і газ. Волонтери відновлюють дахи і стіни приватних будинків, держава опікується відродженням промислових об’єктів. Усе полові повертається на свої місця. Війна триває. Але досвід Чернігова показує, що Україна достатньо загартована, щоб перемогти. Дорогою ціною, але українці зможуть вибороти собі мир на своїй землі.
