Баштанка. «Пофіг танки, ми з Баштанки»

Баштанка – невеличке мальовниче містечко на півдні України, районний центр найбільшого району в Миколаївській області . Місто розташоване за 66 км на північний схід від обласного центра, Миколаєва, і за 11 км від залізничної станції Явкине. 

Чисельність населення станом на 2020 рік становила 12449 жителів.

Довідка про місто

Роком заснування міста вважається 1806, коли тут почали осідати переселенці з Полтавської та Чернігівської губерній. Це були переважно державні селяни та вільні козаки. Спочатку поселення носило назву Полтавка, і це, вочевидь, пов’язано з великою кількістю переселенців саме з-під Полтави. 

16 вересня 1919 року у Полтавці в результаті прагнення волелюбного українського народу до самоврядування була створена Баштанська республіка (за назвою балки, в якій розкинулося село), історія якої відома на всю Україну. Після запеклих боїв, 19 листопада 1919 року білогвардійці увірвалися в село, вчинивши звірячі розправи над повстанцями. Після закінчення громадянської війни почалася відбудова. 7 лютого 1928 року Полтавка була перейменована на Баштанку, оскільки під цією назвою село ввійшло в історію революційної боротьби.

Генетичний код Баштанки

Московіти завжди намагались привласнити землі, історію, і надбання інших народів. Особливо їх не влаштовувало сусідство з українським народом – трудолюбиві, але занадто горді і незалежні, українці ніколи не корились російському ярму, не визнавали нав’язаних фальшивих недоцінностей і вперто продовжували оберігати свою історію, честь, гідність і культурні надбання нації. Особливо мову. Це дратувало московітів. «Нація», яка зародилась на болотах при змішуванні крові монголів, татар і гордих русинів, століттями спостерігала за розвитком української цивілізації. І, не маючи своєї славетної історії, вирішила привласнити чужу. Кочова кров монголо-татар, відомих своїми загарбницькими набігами, взяла верх, і плани по привласненню чужої історії не здавались московітам неможливими. Століттями вони намагались знищити нащадків славетних русинів, зламати їх волю, стерти історію, вписавши туди свої криві афоризми. Привласнюючи землі, нащадки російських князьків страшенно боялись гуртування і спротиву українців, тому століттями намагались нищити народ, особливо в добу славетного козацтва. Тоді і розселяли козаків, розпорошуючи по Україні. Частково вони були переселені з Полтавської та Чернігівської губерній на південь, заснувавши нове поселення. Саме тому, що більшість були з-під Полтави, населення нарекли Полтавка. 

Згодом до козаків і державних селян долучились і ті, хто тікав з кріпацтва. Атож, саме з таких сильних духом і незламних людей формувався склад мешканців. Можна сказати, що волелюбство передавалось на генетичному рівні, закріплюючись з покоління в покоління. 

Вперше баштанківці проявили свій характер у роки Української революції 1917—1921 рр. В історію України Баштанка ввійде пізніше – у 1919 році. Тоді цей край захопили білогвардійці. Почався грабіж, терор, намагання повернути поміщицьке землеволодіння. І село повстало. Тодішній староста Полтавки-Баштанки Павло Тур та його брат Іван організували перший загін у кількості 50 чоловік. Згодом, за підтримки місцевого населення повстанським комітетом була оголошена мобілізація чоловіків віком від 18 до 35 років, і було сформовано 5 загонів загальною кількістю 2000 чоловік.

Тоді село Полтавка стало центром антиденікінського селянського повстання, і 16 вересня 1919 року була проголошена Баштанська республіка. На такій хвилі вона проіснувала близько 2 місяців, увесь час утримуючі постійні військові формування. Ближче середини листопада 1919 р. «республіка» була знищена військами білогвардійців. Згодом, у 1928 році село було перейменоване на Баштанку, віддаючи шану героїчним подіям, які розгорнулись у часи повстання.

А отже, знаючи про героїчне минуле маленького, але волелюбного містечка, не дивно, що і зараз, у війні Росії проти України, воно стало кісткою в горлі для ворогів.

Перша лінія оборони

24 лютого 2022 року  – чорний день для усієї України.  Росія почала вторгнення, атакуючи одночасно з повітря, моря і на землі. Мешканці більшості міст прокинулись від вибухів, ревіння літаків і басовитого гулу гелікоптерів. Але не Баштанка. Аграрне містечко ніколи не мало на своїх і прилеглих територіях ані військових частин, ані будь-яких стратегічних об’єктів. Але, звичайно, і тут люди дізнались про біду з новин та від родичів, які обривали телефони. 

За словами мера Баштанки, Олександра Берегового, місцевий відділ територіальної оборони був заснований тут ще в січні місяці. Згодом було виділене приміщення, перші кошти для забезпечення його потреб. Почали формувати групи добровольців, не було ні зброї, ні форми… Все було на етапі формування, та й вірити в найгірше на хотілось. Війна прискорила усі ці процеси в геометричній прогресії. До міської ради почали стікатись люди: хтось за інформацією, хтось по допомогу, чоловіки, переважно, дізнатись як стати до лав Збройних Сил та територіальної оборони. Зброї на той момент в місті не було, а отже складали списки, обговорювали плани, вирішували нагальні проблеми. Завдяки Віталію Гомерському, депутату Миколаївської обласної ради, в Баштанку вже 25 лютого приїхали перші автомати і набої до них. Станом на перше березня у місті була лише стрілецька зброя.

Олександр Береговий згадує, що коли зібрали усіх 24 лютого у актовій залі, то порадили усім, хто боїться, виїздити з міста у більш безпечні місця, а хто може – брати до рук зброю, і захищати рідне місто. Вже тоді одноголосно вирішили, що ніхто не здасться без бою, і просто так Баштанка ворогу не ляже під ноги… Таким чином, каже мер, вони налаштовували і людей, і себе, що якщо доведеться тримати оборону, то ніхто не відступить живим.

Першого березня керуючі органи Баштанки отримали звістку, що на місто суне колона ворожої техніки чисельність близько 300 одиниць. Повідомлення надійшло з села Явкине, яке за 20 кілометрів від міста. Це саме те село, де беззбройні люди перекрили дорогу окупантам, і це був перший населений пункт на Півдні України, де московіти зустріли опір саме від цивільного населення.

Староста села Олександр Коврига пам’ятає той день посекундно. Розповідає, що колись почались ракетні обстріли області, в село потягнулись люди з великих міст, на кшталт Миколаєва. И якщо до війни в його населеному пункті проживало близько 1100 людей, то станом на 1 березня їх кількість збільшилась вдвічі. Сусідні села передали інформацію, що ворожа хмара їде до них. Староста пам’ятає, як дивувався порадам не чинити опору, тому що чисельна і технічна перевага ворогів шалена, і не варто наражати на небезпеку людей. Але громада підтримала свого голову в бажанні чинити супротив. Тоді здавалось, що варто просто поговорити з військовими, і вони зрозуміють, що їм тут не раді, і повернуть назад…

В той день жінки і діти лишились вдома, переважно по підвалам та погребам, а Олександр і ще близько 800 чоловіків села, вийшли назустріч військовій колоні російської армії. «Біля мене стояв літній чоловік, який брав участь у військових діях в Афганістані, – розповідає староста. – На горизонті з’явилась ворожа колона, і не було їй ліку. Ну що, Сашко, пішли? – спитав мене той чоловік. І ми пішли. Навіщо ми йшли їм назустріч, я зараз не розумію,  а й відмовити не міг. Я глянув у його очі, і ми пішли удвох. Озираюсь – вся громада йде за нами. Було страшно, якщо чесно, дуже. Але ми не зупинялись, поки мої руки не вперлись у броню голови колони…» Тим вчинком явкинцям вдалось затримати ворожу навалу хвилин на 15-20. Вони намагались розказати ворожим армійцям, що це земля українська, і тим варто повертати додому, тут вони не знайдуть нічого, окрім неприязні, і рятувати тут нікого… А потім, розповів Олександр, виїхала третя чи четверта броньована машина з колони, і над головами мешканців пролунала автоматна черга. Люди впали долу, і вся колона рушила далі, на Баштанку. Староста пригадує, що коли останні машини ще було видно з села, у містечку вже розпочався бій…

Цього часу вистачило, щоб Баштанка згуртувалась і підготувалась до «зустрічі». Мер міста зі своїм заступником і двома бухгалтерами перебазувались на в’їзд в місто, щоб першими оцінити ситуацію. 

Олександр Васильєв, заступник мера, розповів, що, спостерігаючи за рухом колони, вони бачили, що у військових ворожої армії стоять різні задачі. Вони розтікались містом, беручи курс на різні напрямки, і їхали групами по 100 одиниць техніки. Перші дві сотні були схожі на ударні – танки, броньована техніка, а за ними вже вишикувалась колісна, більше схожа на тилове забезпечення, вантажівки з боєприпасами, пальне… Саме тоді містяни відкрили вогонь з автоматів – по кабінам, по колесам…  Зав’язався бій, який тривав понад три з половиною години. Залишки колони застрягли: окупанти не очікували такого «прийому», почалась паніка і хаос. Стріляли навмання, не розуміючи, звідки на них ллється автоматний вогонь. Розбіглись містом, околицями. Залишки техніки тікали у бік Снігурівки. Розповідають, як 78-річний місцевий мешканець коктейлем Молотова знищив російський «Град». Бій був запеклим, детонували боєприпаси, горіла центральна вулиця, цивільні мешканці тремтіли у підвалах… Завдяки  Віталію Гомерському, депутату Миколаївської обласної ради, який в той день стояв разом з побратимами на захисті Баштанки, вдалось визвати підкріплення авіації. Українські винищувачі добили рештки колони, вороги розбіглись, все стихло… 

Учасники тих подій згадують, що загиблих в бою ворогів було понад 50, і це тільки в місті. Тижнями знаходили потім трупи по околицям – «друга армія світу» знову довела, що «сваіх нє бросаєт». Поранені військові помирали без допомоги, і їх просто лишали в українських лісах… Захисники Баштанки зібрали всі документи, військові планшети і максимально задокументували злочини російської армії. Ворожа техніка догоряла, але і вцілілої було досить, щоб зберегти трофеї для Збройних Сил України. Місто потрохи почало оживати, і довелось оточити центр, де велись активні бойові дії,  аби убезпечити мешканців від небезпеки, яку несли боєприпаси, і що в величезній кількості лишались на вулицях ще вчора мирного міста…

Невидимий фронт 

Сергій Федорко, директор комунального підприємства «Добробут» міста Баштанка, згадує, як  першого березня йому зателефонував мер, і каже: «Сєрий, тут треба трохи поприбирати в місті…» Свою посаду він обіймає з грудня 2021 року. Коли йому запропонували очолити підприємство, він з ентузіазмом взявся до роботи. Каже, що хотілось, щоб воно було працюючим, довести, що «Добробут» і справді виправдовує свою назву.

24 лютого зранку він купував запчастини, коли йому продавець магазину повідомив, що бачив, як летіли ракети на Миколаїв. З того і почався відлік нового життя. Але не хотілось вірити, що це все надовго, і що світ допустить війну в центрі Європи у 21 сторіччі. Як і більшості українців, все здавалось несправжнім і неможливим. А ось коли першого березня ворог увійшов в Баштанку, війна повернулась до кожного своїм спотвореним закривавленим лицем.

В той же день (1.03) автомобіль підприємства розвозив гуманітарну допомогу нужденним. Сергій на той момент уже був членом добровільного громадського формування, а тому допомагав чим міг. Досвіду поводження зі зброєю не мав, а тому забезпечував тилові потреби міста,  та й зброї в достатній кількості тоді не було, аби роздавати її всім охочим…

Після славетного бою місто було заставлене технікою окупантів, все довкола було встелене боєприпасами і їх частинами. Окремо можна було бачити і порохові заряди, і бойові,  і використані, і нерозірвані. Гільзи, тіла, уламки техніки і будівель – центр міста перетворився на страшну картину часів другої світової, і допитливі громадяни потягнулись до цього фільму жахів, аби переконатись у справжності подій, в які ніхто не вірив до останнього.

Першими вивезли ящики з вцілілими боєприпасами. Сергій розповідає, що за російським «Уралом» була вчеплена новенька пушка. Кабіна вантажівки згоріла, а ось зброя вціліла, як і боєкомплект до неї, що везли в кузові. Усе це було доправлено до сховку, і передано Збройним Силам України, які за тиждень увійшли до міста. І таких «подарунків» у Баштанці було чимало. 

Загалом силами «Добробуту» з міста вивезли 120 тис. різного роду боєприпасів, які згодом були знищені саперами. Сергій пригадує, що коли наказали вивозити боєприпаси, було трохи не по собі, адже в армії він не служив, і бойового досвіду не мав. Але приїхав той самий Віталій Гомерський, і показав, як правильно евакуювати снаряди. Каже, працювало п’ять чоловік, і спочатку було страшно, намагались вибирати «ціленькі». Але згодом набрались хоробрості, і вивезли усі. Одна з вулиць була встелена гранатами Ф1, але, як виявилось, без запалів. І таких «задач» було безліч. На прибирання міста пішло декілька днів, і це треба враховувати, що все відбувалось під щільними обстрілами – русня мстилась за те, що їх не пустили в місто…

На пле чах «Добробуту» і волонтерів також були і задачі щоденних розбирань завалів після обстрілів. Коли один з мікрорайонів був знищений авіабомбами, Сергій пригадує, що серце обірвалось в очікуванні загиблих мешканців. Завали зруйнованих будинків розбирали фактично руками, і було справжнім дивом, коли з-під руїн вдалось врятувати цілу сім’ю. Тоді було багато біди, були поранені, але, на щастя, ніхто не загинув, а самі баштанці стали тільки злішими…

Надійний тил 

Для Інни Гомерської, секретаря міської ради Баштанки, війна почалась з оголошення військового стану в країні. Вона пригадує, що в той же день зібрали усі провладні структури, приватних підприємців, усі комунальні служби міста, аби обговорити критичну ситуацію. Як уже було сказано вище, територіальна оборона була сформована раніше, але виділене приміщення не було готове до застосування і постійного проживання. А тому відразу переключившись на волонтерську діяльність, почали збирати матраци, теплі речі, їжу тривалого зберігання для потреб місцевих захисників. Люди несли консервацію, тушонку, овочі, крупи, продукти швидкого приготування – майже кожен хотів долучитись до допомоги в цей складний час. В приміщенні міськради миттєво організувався «гуманітарний штаб». Більше того, там же почали виготовляти коктейлі молотова. Фермери допомогли звести перші примітивні блокпости. Все вказувало на те, що вся громада готова надати спротив ворогу…

У приміщенні міськради небайдужі мешканки готували сотні бутербродів і безліч літрів гарячих напоїв – їх розвозили по блокпостам, у ТРО, до військкомату, де черга бажаючих не ссякала протягом перших днів війни. Першого березня, пригадує Інна, її разом ще з трьома волонтерками, чоловіки попросили рухатись додому, і лишатись там до вияснення ситуації. Але жінки вирішили, що їх місце – тут, у міськраді, у гуманітарному штабі. 

Коли надійшло повідомлення, що колона рухається з Явкино до Баштанки, чотири відважні дівчини почали діяти. Їх чоловіки знаходились на полі бою зі зброєю в руках, а вони в той час переносили ліки, одяг, продукти, воду до підвального приміщення. Було важко, але це трохи відволікало від тривожних думок… З початком військових дій жінки осіли в підвалі. Інна розповідає, що подумки прощалась з життям, і думала про дітей, які були самі вдома. Чоловік протистояв московітам. На голову сипалась штукатурка, вибуховими хвилями виносило двері, здавалось, пекло не має кінця… Але коли почули звуки авіації, зрозуміли, що це кінець. Тоді у жінок не було інформації, чия саме авіація завершує бій, але, за їх словами, було відчуття, що міська рада «піднялась разом з підвалом, і знову спустилась». В той момент вони молились тільки про одне – щоб усі були живі, решту можна відбудувати… 

Ще за годину двері відчинились, і зайшли їх чоловіки. Стомлені, брудні, але живі. Вони складували «трофеї» російських військових: карти, документи, зброю… Баштанка встояла. Але попереду було ще дуже багато роботи. Волонтери розповідають, що фіксуючи документи загиблих, вони жаліли кожного, особливо молодих хлопців, років 20-22, які прийшли в Україну заради амбіцій агонуючого фюрера, і знайшли тут смерть… Тоді вони ще не знали, скільки випробувань попереду… На ранок у гуманітарний штаб привезли гарячу їжу з місцевого молитовного дому. Пастор церкви «Жива вода» теж долучився до протистояння агресії.

І досі ці гуманітарні штаби працюють. Місцева протестантська церква у місті Баштанка відчинила свої двері для усіх охочих з першого дня війни. Сам пастор Віталій Бутучел долучився до допомоги людям по різним напрямкам: організовував евакуацію з міста для жінок і дітей, забезпечив гарячим харчуванням захисників і простих громадян, які шукали порятунку у бомбосховищах під час обстрілів, приймав усіх біженців, які прямували через Баштанку. Наразі молитовний дім «Живої води» став тимчасовим прихистком і для військових, які мають день-два звільнення з першої лінії оборони. У церкві облаштовані кімнати відпочинку для військових, пральня, працює столова і медпункт.  Тут можна просто перепочити, поговорити і хоч трішки відволіктись від життя на першій лінії фронту.

У міськраді приймають гуманітарну допомогу і розподіляють її між нужденними мешканцями, а також формують все необхідне для військових. Молитовний дім працює на гуманітарному фронті, і досі готуючи тричі на день гарячі страви для нужденних. Пастор Віталій розказує, що наразі ознак гуманітарної катастрофи і напливів біженців уже немає, але вони завжди готові надати всю необхідну допомогу. 

Невідкладна допомога

А якщо говорити про фізичну допомогу, то не можна обійти увагою янголів місцевої лікарні, які одні з перших відчули на собі відлуння війни. І стійко тримали свій, важкий, пошматований фронт. Першими до лікарні внаслідок війни були доправлені цивільні, які постраждали від обстрілів касетними снарядами у власному дворі. Це було певним шоком для всіх, адже тоді ще, у відносно мирній Баштанці, про війну знали з новин та пліток, які ширились містом. Напередодні війни у Баштанській багатопрофільній лікарні планувалось урочисте відкриття відремонтованого приймального відділення. Але тоді уже було не до урочистостей, а залита кров’ю підлога відкрили новий етап у житті медичного закладу, який став опорним у районі, і куди везли усіх: військових, цивільних, дітей…

Зі слів директора лікарні, Барсегян Алли Анатоліївни, медичному закладу на їх землі 205 років, земська лікарня бачила усіляке, але те, що їм доводиться переживати зараз, ці стіни навіть уявити не могли…

24 лютого 2022 року у передпокої було повно чоловіків, які прийшли на медогляд військкомату. П’ятихвилинка лікарів була у розпалі, коли почали вигукувати, що не час для вагань, усім потрібно терміново отримати від лікарів дозвіл йти захищати країну… Лікарі майже всі лишались на своїх місцях, і як могли, заспокоювали чоловіків. Напруга зростала, і скоро двері медичної комісії відкрились для усіх охочих. Поки лікарі робили свою справу, прийшло розпорядження нанести на дахи будівлі червоні хрести – це має врятувати медичний заклад від бомбардувань ворогом. Хрести були нанесені, їх було видно з дронів і літаків, але це не врятувало мед заклад від ракетної атаки – декілька корпусів були пошкоджені внаслідок ракетної атаки… Але про це згодом.

Невеселу історію роботи лікарні під обстрілами розповіли хірург Дмитро Чорний і Олександр Бабін, лікар анестезіолог, завідувач відділення інтенсивної терапії. З першого дня вони лишались на своїх місцях, надаючи допомогу хворим і пораненим. Кількість пацієнтів, яким потрібна невідкладна допомога, зросла у десятки, сотні разів. Сюди привозили поранених, і часу на роздуми не було. В той час, коли Дмитро оперував пацієнтів, Олександр або асистував йому, або знаходився зі своїми пацієнтами у відділенні – реанімація не дає шансів на «укриття», а люди без свідомості навіть не мають права на вибір. За них вирішував лікар – бути поруч, скільки б це не потребувало відваги. 

Конвеєр поранених не зупинявся, Миколаївська область тримала оборону, і сюди везли усіх. Інколи кількість пацієнтів сягала восьмидесяти за добу. Лікарі жили у стінах закладу, працюючи цілодобово. Обидва погоджуються, що за місяці війни вони пройшли більше, ніж за роки практики у мирний час. Кожен з них, без сумнівів, може читати лекції по військовій медицині, точніше, по подоланню наслідків військових поранень. Було за цей час всіляке, але найважче, це діти. Обидва пригадують підлітка, якого доправили до лікарні в агонії, без ніг і однієї руки… Хлопцю вдалось врятувати життя, я він дякував медикам, що лишився живий. Скалічений, але не зломлений, і такі історії розривають зсередини…

19 квітня 2022 року о 17-20 лікарню було атаковано під час ворожого обстрілу. Обидва лікарі були в операційній. Пригадують, що сталось усе миттєво – вибиті шибки, понівечена апаратура, пацієнт в наркозі на столі… Тоді, за дивним збігом обставин, ніхто з людей не загинув. Ракета влучила у корпус поліклініки, який за півгодини до того залишив останній відвідувач. Всі корпуси лишились без вікон, сусідній був значно пошкоджений. Лікарня завмерла від жаху – пацієнтів розпустили домів, найважчих перевели до інших медичних закладів. На ранок усі співробітники лікарні разом із волонтерами заходились прибирати наслідки атаки ворожих обстрілів по лікарні. І вже за кілька днів двері знову відчинились назустріч добру. Ворог не зламав Баштанку, навіть такими, карколомними злочинами… Лікарі і досі працюють на місцях, забезпечуючи лікування  і рятуючи життя баштанківців і мешканців району. 

Місто стало єдиним фронтом – влада, волонтери, територіальна оборона, лікарі, молитвослови. У кожному з них прокинувся унікальний код славетних пращурів, роз’ятрилась вікова лють. Кожний, хто не побоявся лишитись у місті, відчув себе на своєму місці, своїм прикладом надихаючи решту українців на спротив, навіть коли сили не рівні. Баштанка встояла – і під час славетної битви, і під час щоденних обстрілів і бомбардувань. Не зламали її і незліченні потоки поранених. Бо нащадки козацького роду ніколи не віддадуть свого, і за кожного українця боротимуться до останнього свого подиху. Українці – це баштанці. А Баштанка – це Україна.