Дмитро Чорний

«Найважче зараз це бачити поранених дітей. Привозять їх у різному стані. І коли розумієш, що ти не можеш нічого вдіяти, тебе ніби розриває зсередини: безсилість змінює лють до ворога. Така глибока ненависть, що аж в очах темніє… Пам’ятаю, як привезли двох поранених підлітків. До них у двір прилетів касетний снаряд ще на початку війни. У одного осколкове поранення в голову, а іншому відірвало ногу. Першого ми не змогли врятувати, через декілька днів він помер. А другий був таким щасливим, що живий… Це не нормально, що ворог калічить і вбиває наших дітей, що підліток без ноги тішиться з того, що живий. Не тому повинні радіти наші діти.»

Дмитро Чорний пригадує, як у перший день війни у лікарню прийшло розпорядження нанести на дахи кожного корпусу лікарні червоні хрести. Згідно з Женевською конвенцією, медичні заклади не повинні обстрілювались під час військових дій. І лікарі дійсно вірили, що ці хрести вбережуть їх заклад від бомбардувань. Глибоко в душі кожен вірив, що це ненадовго, і у ворога не вистачить нахабства влаштувати криваву бійню в центрі Європи у ХХІ сторіччі. Але всі надії виявились марними і війна відкрила лікарям своє страшне нутро в повній мірі: лікарня була зруйнунована, понівечених тіл було безліч, медики здобули такі навички, про які краще було б не знати. 

Думок виїхати з міста у Дмитра не було ніколи. Ні тоді, коли дізнався про початок вторгнення, ні тоді, коли ворог дійшов до Баштанки і на вулицях розгорнулось справжнє криваве пекло. 26 лютого привезли перших поранених. Лікар пригадує, що якраз напередодні вони планували відкриття нового приймального відділення: його відремонтували і оновили. В той день воно було вперше залите кров’ю і кожен з персоналу зрозумів, що життя більше не буде колишнім, а попереду довга і кривава битва за кожного пацієнта, якого трощитиме ця війна. 

Часу слідкувати за новинами практично не було. Ппро хід бойових дій дізнавались від новоприбулих пацієнтів – поранених військових. Обстріли ставали дедалі частішими, людей, які потребували невідкладної медичної допомоги, ставало все більше. Лікар просто жив на роботі, не лишаючи своїх пацієнтів навіть тоді, коли поруч лунали вибухи, точились вуличні бої, бомбардували літаками. Вперше з початку повномасштабної війни він потрапив додому у травні.

Планові операції змінились безкінечним потоком ургентних випадків. Доводилось в процесі відривати в собі нові навички, робити те, що ніколи раніше не доводилось. Дмитро пригадує, як о третій ночі привезли напівживого воїна з пораненням грудної клітини. Довелось робити торакотомію невідкладно, асистувати визвався лікар-травматолог, який взагалі не мав подібних навичок. Було складно, але життя людини було врятоване.

У найважчі дні лікарня приймала до 80 поранених на добу. Сюди везли пацієнтів з усього району: військові, цивільні, дорослі, діти. Хірург втратив лік обличчям і прізвищам, пораненням і ампутаціям. Та він свято вірить в те, що Україна обов’язково переможе, і настане той день, коли останній поранений від наслідків війни, покине стіни лікарні, і більше ніколи країна не знатиме такого жаху.