Ірина Черненко

Директорка підприємства «ІВАНКІВСЬКИЙ ХЛІБЗАВОД»

«У перші дні окупації я майже втратила віру в людей… Усе здавалось страшним сном. Люди показали себе з різних сторін, і часто ці сторони виявлялися не найкращими. Але за ці дні я бачила всяке: і добре, і погане. Не думаю, що війна критично змінює людей. Вона просто показує справжнє обличчя, зриває всі маски. І після окупації дуже важко вже одягнути ті маски назад. Іванків для мене став іншим…».

Ірина Черненко — директор Іванківського хлібзаводу Іванківського районного споживчого товариства. У ніч на 24 лютого 2022 року тут, як завжди, випікали свіжий хліб, щоб з самісінького ранку експедитори змогли доставити гарячу випічку на точки продажів. Проте, один за одним вони повідомляли, що всі магазини зачинені: продавчині просто боялися виходити на роботу під обстрілами, а отже, приймати і продавати готову продукцію було нікому. Уся партія повернулася до Іванкова і була реалізована на базарі, де люди в паніці «розмітали» запаси провізії.

Того дня додому вже ніхто не повернувся: обстріли, колони загарбників, невідомість… Сама Ірина залишалася на заводі протягом 28 днів. Вона працює тут ще з 1985 року, тому він для неї, наче рідний дім. Разом з нею на підприємстві постійно перебували ще троє працівниць, сподіваючись, що благенькі стіни будови захистять їх від градів. Першого березня до них приєдналася ще одна колега разом зі своїм чоловіком — їх вулиця на околиці Іванкова постійно обстрілювалася, і лишатись вдома було небезпечно. 

Ірина з сумом згадує, як їхні співробітники чоловіки-експедитори сказали, що «баби не дружать з головою», і відмовились виходити на зміни під час війни. Усю роботу жінки переважно виконували самі: носили мішки з борошном, наливали відрами воду, вправлялись з обладнанням і розвантажували гарячий хліб. Дізнавшись про це, до роботи долучалися зовсім сторонні люди. 

Тричі до заводу навідувалися загарбники. Намагалися вивідати, скільки борошна і дріжджів потрібно для забезпечення хлібом району, проте Ірина щоразу відмовлялася від допомоги окупантів. Ще декілька разів російські солдати заїжджали за хлібом. Проте взяти їм було нічого: увесь хліб одразу після випікання роздавався людям, які з ночі, ризикуючи власним життям, шикувалися в черги.

Ірина добре пам’ятає день, коли Іванків залишився без електроенергії, і хлібзавод зупинився. Безсило вона дивилася в спустошені очі односельців, які мовчки стояли біля порогу, і нічого не могла вдіяти. На щастя, завдяки місцевому волонтеру, який привіз генератор і паливо, завод почав працювати знову, хоча й по кілька годин на день. З жахом жінка згадує списки, в які записувалися охочі купити буханець хлібу. У ті моменти вона розуміла, що людей вдвічі більше, ніж партія, яку вони зможуть випекти… Пам’ятає «гуманітарку», яку з машини скидали окупанти на брудне подвір’я, примушуючи людей, які стояли в черзі за хлібом, брати собі щось з тієї «купи». 

Ірина пам’ятає все, але от говорить про ті дні неохоче. Зараз вона разом з іншими працівниками намагається відновити потужності хлібзаводу, і, як раніше, забезпечує Іванківський район гарячими паляницями. Однак тепер запасів муки у коморах побільшало…