Миколаїв. Місто корабельників і героїв

Миколаїв — місто на півдні України, обласний центр Миколаївської області. Розташований у гирлі річки Інгул, де вона впадає до Південного Бугу, за 65 кілометрів від Чорного моря. Дев’яте за кількістю мешканців місто України з населенням 470 011 осіб. 

Довідка про місто

Миколаїв розвинувся завдяки кораблебудуванню. Роком заснування міста вважається 1789. Статус міста набув у 1790. Спочатку він будувався як велика верф. Протягом XIX століття Миколаїв був центром кораблебудування на Чорному морі. Назву місто отримало на честь покровителя мореплавців, святого Миколая. 

24 березня 2022 року, Указом Президента України з метою відзначення подвигу, масового героїзму та стійкості громадян, виявлених у захисті свого міста під час відсічі збройній агресії російської федерації проти України, Миколаєву присвоєно відзнаку «Місто-герой України».

 

Історія гартування миколаївців

Миколаїв — місто, яке добре відоме не тільки в Україні, але й далеко за кордоном. Тут розташовується порт, третій за розмірами в країні, і єдиний університет кораблебудування. Хоча місто не може похвалитись тисячолітньою історією, та звитяги і героїзму його мешканцям не займати. 

В гирлі ріки Інгул у 1788 році заклали нову верф — країна потребувала розростання морської промисловості. Саме з початком активного кораблебудування рости містечко. Своє ім’я воно отримало через рік в грудні, у день Святого Миколая, заступника моряків. На його честь і назвали нове місто. Віра миколаївців у покровительство одного з найшанованіших святих жива і понині, навіть закарбувалась у словах гімну міста:

«Добра слава корабельної столиці

Землю облітає з краю в край.

Дай нам крила, наче білій птиці,

Покровитель, Святий Миколай!»

За іншою версією, Миколаїв отримав свою назву на честь першого збудованого тут і спущеного на воду корабля — фрегата «Святий Миколай». Відтоді на суднобудівних заводах міста, а їх на сьогодні три, побудували понад 2 тисячі кораблів та суден. Миколаїв — це одне із двох міст у світі, де будувалися важкі кораблі-авіаносці.

Життя міста повністю підпорядковувалося суднобудуванню та флоту. Майже сто років тут дислокувався штаб Чорноморського флоту, що вкотре свідчить про звитягу і важливість міста. Миколаїв багато десятиліть був закритий для відвідання іноземцями через те, що більшість підприємств, які працювали в місті, належали до військово-промислового комплексу. Така специфіка наклала відбиток на долю, вдачу і навіть зовнішній вигляд Миколаєва, а також людей, які тут живуть. Століттями гартувався характер, рішучість, стійкість. 

Відкриття у 1862 році комерційного порту було поштовхом до перетворення Миколаєва у велике торговельне місто. Згодом воно стає великим промисловим центром на Півдні України. 

Миколаїв відомий не тільки на морських просторах — на його честь у 1982 році була названа мала планета 8141 Nikolaev, відкрита Кримською астрофізичною обсерваторією.

Багато поколінь миколаївців вкладали в місто свій щоденний труд, завзяття і душу. Завдяки цьому за невеликий історичний проміжок місто перетворилося з суднобудівної верфі у великий промисловий, діловий, політичний і культурний центр Півдня України. Саме тому він є надважливим містом для обох сторін у війні росії проти України.

Початок. Військові та влада

24 лютого 2022 року, коли росія почала повномасштабне вторгнення на територію України, Миколаїв був однією з перших цілей, куди прилетіли ракети. В ту ніч військових зібрали по тривозі. Щоб бути готовими до будь-якого розвитку подій, завбачливо підняли в повітря усі літаки, які базувались на військовому аеродромі «Кульбакине». Саме туди поцілили війська рф, але, на щастя, ні техніка, ні особовий склад не постраждали. Вибухи пролунали й у районі Очаківського порту, остаточно розбудивши спляче місто. 

Військові зайняли свої позиції, поліція і спецслужби працювали в посиленому режимі. В країні оголосили воєнний стан і закликали чоловіків вступати до лав Збройних Сил України і територіальної оборони. Та українців не потрібно було і просити — черги до центрів комплектації вишикувалися миттєво, подекуди створивши навіть дефіцит зброї. Ті, хто мали власну стрілецьку чи мисливську зброю, вступали до лав територіальної оборони, яку як окрему структуру сформували ще до активної фази війни. 

Ще 15 лютого депутати Миколаївської облради затвердили цільову програму територіальної оборони області. Мета програми — налагодити співпрацю органів місцевого самоврядування, виконавчої влади та військового управління, щоб підвищити обороноздатність держави. Таким чином організували тероборону в області, частково забезпечили її матеріально-технічну базу, обладнали пункти постійної дислокації підрозділів. Тепер завдяки цій програмі навчають та тренують особовий склад, забезпечують постійну бойову та мобілізаційну готовність, проводять військово-патріотичне виховання населення. Зараз Миколаївська тероборона розрослась, зміцніла, і наростила свій військовий потенціал завдяки волі та незламності її учасників, допомозі волонтерів і меценатів. 

Наприклад, Євгеній Ігнатенко, депутат Миколаївської обласної ради, співзасновник і комерційний директор компанії «Грейн-Трансшипмент». Він мав право не йти до війська, скориставшись депутатською бронню, але знехтував цією можливістю. Отримавши повістку, Євгеній без вагань вступив до 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, щоб разом зі своїми співвітчизниками захищати країну від ворога. Зараз він успішно поєднує свої громадську, політичну, військову і підприємницьку діяльності. 

У перші дні Євгеній допомагав мешканцям свого округу і забезпечував військових на лінії оборони. Він пригадує, що люди були налякані, полиці магазинів спорожніли, аптеки не працювали, логістика порушилась. Потрібно було вирішувати все швидко, і він намагався допомогти кожному. В цьому допомагали друзі, потім приєдналися й інші волонтери та добровольці. Переважно закупляли все необхідне власним коштом, а потім адресно розвозили допомогу. 

Багато чим допомагав військовий-депутат своїй бригаді, яка зайняла позиції оборони на миколаївському напрямку. Він бачив, у якому стані воїни, що були змушені відійти від Херсона під натиском потужної російської навали, тому зобов’язався забезпечити їх усім необхідним. Усю допомогу підприємець надавав власним коштом, зокрема будматеріали, пісок, бетонні конструкції для оборонних споруд. 

Гуманітарних проблем у районі також було багато. Спочатку Євгеній намагався вирішувати їх самотужки, але згодом зв’язався з головами територіальних громад. Отримавши поіменні списки соціально незахищених верств населення, вони налагодили безперервні поставки всього необхідного, а також допомогли евакуюватися з прифронтового району тим, хто хотів переїхати в безпечніші місця. 

Наразі Євгеній служить у війську, розв’язує гуманітарні проблеми, намагається підтримувати на плаву підприємство і його співробітників (ніхто з них не був примусово звільнений) та підтримує зв’язок з іншими гуманітарними штабами. Серед них і відома організація Червоний Хрест.

Червоний Хрест

З початком війни, представництво Червоного Хреста відразу відреагувало на потреби українців. У Миколаїв линули потоки допомоги, але на місці потрібна була людина, яка знає потреби міста і може бути максимально корисною для організації. Таким чоловіком став Аркадій Дагобян, який з перших днів війни відкрив свій волонтерський гуманітарний штаб і став на захист добробуту мешканців. Ще після початку протистояння України з войовничою сусідньою країною у 2014 році, Дагобян займався гуманітарною допомогою і волонтерством, тому добре знав, як працюють подібні центри, і швидко зорієнтувався в ситуації. В його гуманітарному центрі можна було знайти абсолютно все: речі для немовлят, людей похилого віку, жінок, чоловіків, підлітків. Їжа, ліки, одяг, предмети особистої гігієни, товари першої необхідності — запаси поповнювались щоденно, штаб працював цілодобово. Саме тому представники міжнародного товариства Червоного Хреста і Червоного Півмісяця запропонували Дагобяну об’єднати зусилля, щоб подолати наслідки бойових дій в Миколаєві та області. Це було лиш на користь місту, тому Аркадій погодився на пропозицію. Зараз пан Дагобян — заступник голови обласної організації Червоного Хреста України та очільник оперативного штабу Червоного Хреста Миколаївської області.

Один із напрямів діяльності гуманітарного штабу — забезпечення містян гарячою їжею. Спочатку волонтерам в цьому допомагали місцеві ресторани, які готували страви тричі на день, а організація вже розвозила їх до пунктів роздачі. Подекуди за один раз роздавали до 3000 порцій. За таких умов штаб Аркадія і його волонтери працювали до початку літа. Потім до ініціативи доєдналась організація World Central Kitchen на чолі з Хосе Андресом. Так вдалося розширити можливості приготування обідів, а їх кількість перевалила за 10000. Налаштували 11 точок видачі обідів по місту, всі вони працювали регулярно.

Під час співпраці з Червоним Хрестом Аркадій звернув увагу на нестачу спеціалістів з парамедичної допомоги, тож вирішив застосувати свої сили у цій сфері. Пройшов декілька курсів підготовки, вступив у медичний виш для вдосконалення і поглиблення навичок і став на шлях парамедика. Надання домедичної допомоги в умовах війни — важливий сегмент роботи. Вона необхідна не тільки тим, хто, наприклад, знаходиться під завалами. Аркадій із колегами надають психологічну допомогу і тим людям, які очікують, коли їхніх рідних дістануть з-під руїн — часто це вже мертві тіла. Допомога потрібна і рятувальникам, які виконують свою роботу. Вчасно доставлена їжа, гарячі напої — забезпечити всім необхідним, щоб спеціалісти могли злагоджено і безперервно виконувати свою роботу. Також потрібно було налагодити схему роботи з загиблими, яких під час війни стало дуже багато.

Наразі до обов’язків Аркадія додались координування роботи Товариства в області та швидке реагування на надзвичайні події, які щодня відбуваються в Миколаєві. Поряд із його організацією працює ще декілька великих волонтерських центрів, які допомагають розв’язувати гуманітарні проблеми прифронтового міста. Одним з таких є громадська організація «ДОФ».

«ДОФ»

Михайло Фатєєв, житель Миколаєва, пригадує, що до війни його життя було розміреним. Стабільна робота на глиноземному заводі в порту, плани на майбутнє, щорічний відпочинок. Все як у всіх, аж поки ранок 24 лютого не розвернув життя зовсім в іншому напрямку. До таких подій українці назагал не були готові. Кожен відчув розгубленість, жах та несприйняття реальності подій, що почали розгортатись шаленими темпами, особливо на Півдні. Михайло ще намагався триматись за ті ниточки, які зв’язували його з довоєнним життям: ходити на роботу і вірити, що все швидко закінчиться. Сама думка про війну з росією була абсурдною і нестерпною. Паралельно зі звичною роботою він шукав порятунок у волонтерстві, щоб мати змогу поспілкуватись із земляками і зрозуміти: що ж робити далі, як жити в новій реальності. 

26 лютого він вперше прийшов до Дому офіцерів флоту, куди запрошували усіх небайдужих виготовляти «коктейлі Молотова». Охочих було багато: люди тягнулися сюди з різних причин. Хтось потребував допомоги, хтось міг її надати, для інших було важливим спілкування і розуміння, що вони хоч щось можуть зробити для наближення перемоги. День за днем діяльність розгорталась в різноманітних руслах, все більше — у гуманітарному напрямі. Були сформовані цілі підрозділи. Хтось працював водієм — розвозив адресну допомогу, привозив гуманітарні пакунки. Інші розвантажувати, хтось сортував. Окремо організували бригаду, яка допомагала долати наслідки руйнувань і працювала з рятувальниками на розборі завалів. Зовсім скоро Дім офіцерів флоту (скорочено ДОФ) став схожим на мурашник, де кожен займався своєю справою. У стареньке приміщення вдихнули нове життя: кімнати розподілили під різні види допомоги, в підвалі облаштовували бомбосховище. За потреби у будівлі надавали прихисток біженцям, давши можливість перепочити, поїсти й отримати все необхідне. 

31 березня став останнім офіційним робочим днем для Михайла: завод остаточно зупинився через нестачу сировини. Саме тоді він повністю занурився у волонтерство. На сотий день роботи волонтерського штабу Михайло Фатєєв і його команда зареєстрували громадську організацію з простою і зрозумілою для миколаївців назвою — «ДОФ». Тепер їхня допомога місту набула ще більших масштабів завдяки можливості співпраці з закордонними інвесторами та меценатами. Михайло не втрачає ні хвилини і вірить, що з допомогою його штабу перемога настане швидше. А потім можна буде відреставрувати приміщення Дому офіцерів флоту, і створити там просвітницький центр — саме про це мріє Михайло, коли дивиться на вицвілі стіни старої будови, яка стала центром порятунку і надії для багатьох миколаївців у такий важкий час. Волонтер вірить, що так, як вони врятували місто від окупації та гуртом допомогли йому вистояти, так само врятують і ДОФ, подарувавши йому новий виток історичного розвитку. 

Воїни добра

Окремим напрямом діяльності у Миколаєві з 24 лютого 2022 року стала військова справа. Черги у центри комплектації були шалені, до лав захисників України ставали цілими сім’ями: батьки з синами, брати, дідусі, жінки. Миколаївці записувалися до ЗСУ та ТрО навіть якщо не служили в армії чи не мали військової спеціальності. Зброю видавали всім: підприємцям, адвокатам, вчителям, вантажникам. Саме тоді сформувалась сила духу, єдності та незламності, яка допомогла стримати атаки ворога на місто і зупинити пошесть варварської армії по українській землі. Миколаїв охороняють унікальні люди, в кожного з яких своя історія.

Олександр Бондаренко до війни працював директором Кораблебудівного інституту у складі Національного університету імені адмірала Макарова. Все своє життя він присвятив просвітницькій і науковій діяльності. Прийшов до університету студентом, а через десяток років вже обійняв посаду директора. Здавалось би, що в нього може бути спільного зі зброєю? Але вже в перший день війни Олександр пішов добровольцем і вступив до Збройних Сил України, не скориставшись правом відстрочення мобілізації як співробітник з науковим ступенем. 

Олександр згадує, що найстрашнішими були перші тижні війни. Їхній підрозділ постійно був на ротації по лінії боїв, і рідко коли затримувався на одному місці довше п’яти днів. Та під кінець весни військові стабілізували фронт. Олександр, на той момент уже з позивним «Професор», разом із побратимами зайняли постійне місце оборони. Це дало можливість трохи оговтатись в умовах воєнного стану. Саме тоді він вирішив продовжити дистанційно навчати студентів. Такий крок викликав надзвичайний відгук серед студентів, які долучаються до лекцій з усього світу. Зі свого боку вони пропонують допомогу своєму викладачу, щоб віддячити і за захист країни, і за навчання. «Професор» вірить, що після закінчення війни обов’язково повернеться до університету, не зважаючи на те, що той був двічі атакований ворожими ракетами і знаходиться в напівзруйнованому стані. Та все згодом відбудується, а зараз найважливіше — перемога!

Не менше вірить у перемогу й адвокат Євгеній Павлович. До війни він обіймав посаду депутата Миколаївської міської ради. Військового досвіду у Євгенія не було, але це не похитнуло його рішучості піти на передову зупиняти ворога. Разом із Євгенієм до лав українських захисників вступив і його рідний брат. Зараз вони разом боронять Південь від російських окупантів. 

Адвокат пригадує, що робочий день 24 лютого у нього був повністю розпланований. Але все життя перекреслили вибухи на аеродромі «Кульбакине». Жодних ілюзій не лишилось. Відразу вранці Євгеній разом із друзями дістались штабу ТрО. Там їх записали, видали зброю і дали дві години на збори. Дружина дізналась про його рішення вже по факту, але підтримала в такій справі та погодилась переїхати з дітьми у безпечніше місце. Відтоді Євгеній бачить сім’ю лише на екрані мобільного телефону, а його найкраща подруга — «Настуся». Саме так він ніжно називає свій кулемет, який вже став рідним. Навчатись військовим премудростям довелось прямо на полі бою. Він зміг так швидко розібратися в усьому, аж став інструктором для новачків — таких, як і він був 24 лютого. 

За плечима адвоката багато боїв і навіть контузія. Одного дня біля нього розірвався ворожий снаряд. Євгеній втратив свідомість, а повернувся до тями уже в машині військових медиків. Оговтавшись, перше, що він запитав: «Де “Настуся”?». Дізнавшись, що бойова подруга не постраждала, Євгеній знову втратив свідомість. Наразі адвокат проходить реабілітацію. Не може дочекатись, коли лікарі дозволять йому повернутись на фронт, до побратимів. Адже він там заради дітей. Своїх і всіх українців. Його найбільше бажання — щоб кожна дитина була у безпеці та мала безтурботне майбутнє. Саме тому він на передовій, і рішучості й волі до перемоги йому не займати.

Фронтові будні

Після початку бойових дій, в якийсь час з Миколаєва виїхала понад половина населення. Передусім виїжджали люди з дітьми. Миколаїв знаходився на межі гуманітарної катастрофи — близько місяця у кранах не було води. Потім, у червні, налагодили постачання технічної води з лиману — солона, але могла хоч трішки спростити умови виживання населенню, яке лишилося в рідному місті. Зупинилась залізниця, місто щоденно піддавалось артилерійним обстрілам і ракетним ударам. Росіяни нищили все: інфраструктуру, лікарні, школи, університети, театри, приміщення Обласної військової адміністрації. Але миколаївці надійно тримали оборону, гуртом запобігаючи облозі міста. Кожен почувався на своєму місці, і допомагав, чим міг.

Костянтин Іващенко до війни встановлював та налагоджував системи відеоспостереження, а з початком агресії росії проти України почав ремонтувати та реставрувати дрони й оптичну техніку для військових. Жартома він став називати себе «орнітологом», адже через його руки проходять десятки різновидів БПЛА і дронів.

Ганна Бутенко — за освітою лікарка, а до війни щаслива домогосподарка. Відрядивши на фронт батька і брата, лишилась в одному з найнебезпечніших районів міста — Корабельному. Займалась волонтерством, допомагала одиноким стареньким, військовим та соціально незахищеним людям. Щоденні обстріли, руйнування і втрати не зупинили її рішучості залишатись там, де її душа та домівка, — в рідному Миколаєві. 

Олег Шевченко до війни працював професійним тренером зі змішаних єдиноборств, був тренером збірної України. З початком військових дій вивіз сім’ю у безпечне місце і вступив до лав Збройних Сил України.

Таких історій у Миколаєві безліч. Люди усвідомили, що життя не буде таким, як раніше, і зосередились на тому, щоб бути корисними для України, свого міста, своїх земляків. Радіють кожній маленькій перемозі, страждають за кожною втратою і руйнуванням. Нині в Миколаїв потроху повертається життя. Запустили залізничне сполучення — після того, як Збройні сили відтіснили ворога за Херсон. Відновлюється водопостачання й електрика, в будинки подається тепло. Росія не відкидає своїх планів знищити Україну, але й українці вже не ті, що наляканими читали новини 24 лютого 2022. Кожен, хто дивився в очі війні, тримав свій фронт, допомагав, рятував, стримував. Кожен став зовсім іншим: більш рішучим, безстрашним і спокійним. Україна переможе. І все відбудує. Це знає Миколаїв, і в цьому впевнена вся країна.