Охтирку рятували всі: військові, мисливці і навіть дідусь на велосипеді

Кажуть, що під час війни проявляються або найкращі, або найгірші риси характеру. Тут можна дискутувати, але поточні події в Україні показують, що всередині кожного точно з’являється неймовірний патріотизм. Ті, хто до повномасштабного вторгнення могли скептично чи іронічно ставитися до провінційного міста Охтирки, тепер переконані, що Охтирка — найкраще місто у світі. Коли є ризик щось втратити, починаєш неймовірно його цінувати, і ніби з нізвідки береш потужну силу, стаєш винахідливішим і витривалішим. Так, насамперед Охтирку від ворога захищали 93-тя окрема механізована бригада «Холодний яр» та місцева військова частина. Однак за ними також стояла потужна підтримка простих цивільних: лікарів, комунальників, волонтерів. 

До війни в Охтирці проживало 48 тисяч мешканців. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну багато людей виїхало. Але ті, що лишилися, самоорганізувалися й кожен зайняв свою нішу, до того ж зі всієї України, ба навіть всього світу, надсилали допомогу, щоб підтримати сміливих місцевих.  

Жителі Охтирки показали приклад мужності, відданості й неймовірної сили духу, за що місто й нагородили званням «Місто-герой України». Ця відзнака так чи інакше стосується кожного мешканця і кожної мешканки містечка. Вони боролися, бо знали, що з росією у нас різні дороги, бо знали, що той, хто з мечем прийде до їхнього дому, від меча й загине. 

 

Народна самооборона

Напевно, найважче сидіти без справжньої справи, особливо, коли знаєш, що в тебе є досвід і знання, щоб допомогти рятувати свій дім. Тож жителі Охтирки не сиділи, а проявляли весь свій хист і кмітливість, щоб ворог не прорвався до міста. Олександр не називає свого прізвища. Каже, що це може бути небезпечно. Останні 5 років він — військовий пенсіонер. Має 28 років вислуги. Його не мобілізували, тому він самотужки організував справжній партизанський рух.

Чоловік згадує: «По вулиці Перемоги прямували парадні колони. Їхня задача була йти на Київ. Вони явно спочатку не збиралися штурмувати Охтирку: їхали у нещодавно пофарбованій техніці з георгіївськими стрічками». Олександр чекав виклику з військкомату. А поки його не було, вирішив, що мусить діяти самостійно: «Я сам збудував свій будинок. Жалко його. Я вирішив, що треба щось робити, щоб уникнути боїв у місті».

Олександр почав обдзвонювати всіх знайомих військових. Його перенаправляли від одного до іншого. Врешті він вирішив самостійно організувати народний спротив: «Через знайомих та родичів зібрав людей. Попередив їх, що якщо візьмуть у полон, то військових можуть обміняти, а їх, цивільних, скоріш за все просто розстріляють. Вони сказали, що готові».

Робота була організована на трьох напрямках: з боку Великої Писарівки, звідки йшла техніка з росії, з боку окупованого росіянами Тростянця і в селах за Охтиркою. Олександр взаємодіяв з трьома керівниками загонів. А вони вже набирали собі людей. Чим менше знали одне одного, тим краще — у разі полону, нічого буде розказати. «Навіть із військових артилеристів, з якими я спілкувався, мене знав тільки один», — каже Олександр. 

Із трьох сторін було організовано пости повітряного спостереження: «Так як у мене не було радіолокаційної  станції, люди просто стояли і слухали небо. Якщо летів літак із Писарівки, у мене було півтори хвилини самому добігти до підвалу й попередити артилеристів, що “повітря”. Якщо з Тростянця — хвилини 2, з Довжика — хвилини півтори. Прислухалися також до безпілотників. Телефонують, кажуть, що “летить бензопила”». Олександр взаємодіяв насамперед із групою артилеристів: коли мав інформацію, передавав їм, а ті відповідно накривали вогнем ворога. 27 лютого Олександрові повідомили, що в бік Охтирки рухається 2 «Смерчі», 10 танків, 10 БМП, кілька «Уралів». Стали встановлювати «Смерчі» на пагорбі в одному з сіл. Чоловік згадує ті події так:

«Місцеві тримали нас в курсі, як вони їхали, навіть де каву пили. Але коли росіяни вже почали розгортати «Смерчі», то наші люди розбіглися. Хто врятував Охтирку, так це дід Іван на велосипеді. Він знав, що в нього онкозахворювання, тому погодився поїхати подивитися, де саме розташувалися росіяни. Тоді наша артилерія з Охтирки відкрила вогонь. Пошкоджену техніку росіяни згорнули й поїхали назад до кордону. Дідусь, на жаль, уже помер від хвороби».

Усе, що потрібно було Олександру — це телефон та інтернет. Отриману від місцевих інформацію він передавав артилеристам, а ті вже вели прицільний вогонь. «Оскільки в нас було мало артилерійської зброї, то задача була не знищувати ворога, а гасити його активність — “покусувати» їх. Це як багато маленьких порізів на тілі: здається, що вони не серйозні, але через їх велику кількість людина може легко стекти кров’ю. Якби вони знали, що нас тут мало, то скрутили б у баранячий ріг», — зізнається Олександр.

 

Мужні мисливці 

До оборони Охтирки долучалися, хто як міг. Місцеві мисливці допомагали військовим, були їхніми очима, надавали інформацію про ворога. В’ячеслав Клименко, в. о. керівника Охтирського осередку Українського товариства мисливців та рибалок, розповідає: «Наші хлопці впіймали шістьох розвідників. Це так звані “потєряшки”. Вони бігали тут по лісах, ховалися, а мисливці їх виявили, затримали, а потім передали військовим». 

Часто мисливці не просто затримували російських військових, а й давали окупантам справжній бій. 28 лютого одному з місцевих зателефонували знайомі і сказали, що у селі Чупахівка неподалік Охтирки п’ятеро росіян викрали легковик. Вони застрелили цивільного чоловіка і втекли. Троє сусідів-мисливців узяли рушниці й влаштували засідку біля дороги, де ймовірно мав проїхати легковик із росіянами. Коли показався автомобіль, Один із мисливців поцілив у голову водієві. Інші солдати повистрибували з машини і втекли. Але бігати росіянам довелося недовго — вже наступного дня військових ворожої держави спіймали в сусідньому селі. Одного з них, Вадима Шишимаріна, згодом судили за вбивство цивільного. Спочатку його засудили до довічного ув’язнення, але потім скоротили термін до 15 років. 

 

Лікарі-рятівники 

Велике навантаження під час активних бойових дій лягло на місцевих лікарів. В Охтирській районній лікарні ні на мить не припинялася робота. Медики працювали без відпочинку та вихідних. Кожному з них довелося забути про свою спеціалізацію: не ділилися на хірургів, офтальмологів чи педіатрів — поранених приймали всі. Владислав Желібов, ортопед-травматолог Охтирської ЦРЛ, розповідає, що часто були зайняті всі операційні. І в хірургів, і у травматологів було повно роботи: багато роздроблених кінцівок. Доводилося збирати кістки буквально по частинках. 

Сергій Кузьменко, анестезіолог Охтирської ЦРЛ, із болем згадує ті дні: «Інколи неможливо було оцінити стан пораненого, адже був без свідомості. Самостійно дихав, пульс був, а через півгодини — помер». Коли не вистачало рук, навіть міський голова Павло Кузьменко, який раніше працював ортопедом-травматологом, брав до рук скальпеля і ставав до хірургічного столу разом із колишніми колегами. Деяким лікарям доводилося буквально жити в лікарні й робити обхід пацієнтів, коли над будівлею пролітали ворожі літаки. 

 

Сміливі волонтери й волонтерки

Вторгнення росії в Україну в один момент паралізувало роботу Охтирки. Не працювали магазини, аптеки, неможливо було дістати навіть елементарні речі. Багато хто був змушений виїхати. Але також були люди, які не могли покинути місто з об’єктивних чи особистих причин. Продукти й ліки все ще потрібно було десь діставати, тож фактично все забезпечення лягло на плечі волонтерів, таких як, наприклад, звукорежисер Павло Ігнатченко, який на початках бойових дій під обстрілами велосипедом розвозив людям гуманітарну допомогу. Він скоординувався зі своїми друзями — Мариною Сас і Артемом Саливіним — і вже разом вони спершу придумали благодійний мерч міста-героя Охтирки, а нині шиють аптечки для військових на фронті.

 

Мерч для Охтирки

«Коктейль Молотова» в пляшці з-під Охтирського пива. Такий концепт, що символізує сміливу боротьбу простих людей проти окупантів, придумали саме ці охтирські активісти. Зокрема, Марина Сас втілила ідею в конкретному малюнку. Марина народилась і виросла в Охтирці. Тут і проявились її здібності до малювання. Дівчина закінчила Охтирську художню школу, а потім вступила до Сумського вищого училища культури, де здобула фах художника. Окрім суто цієї діяльності її завжди вабило мистецтво татуювання. «Я ще років з 12 задивлялася на тату. Мені просто подобалося, як це виглядає на тілі», — пригадує Марина. Тож, повернувшись до рідного міста, Марина відкриває тату-салон. Спочатку до неї зверталися друзі й знайомі, утім коло клієнтів швидко розширилося. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, перший тиждень Марина провела в Охтирці. Потім попри страх погодилася на пропозицію знайомих і наважилась виїхати до Львова. Згадує: «Мені запропонували попрацювати в одному з тамтешніх тату-салонів. Але мені не сподобалось. Я сиділа в квартирі й просто дуріла, бо не знала, куди себе діти».

Спілкуючись із друзями дівчина вирішила створити щось таке, що відгукнулося б усім охтирчанам і покращило б їм настрій. Так виникла ідея намалювати пляшку з охтирським пивом, яка трансформувалася в «коктейль Молотова». Варто зазначити, що Охтирському пивоварному заводу більше 100 років. Це міцно вкорінений тут бренд, що об’єднує громаду. Місцеві пишаються ним. «Я намалювала малюнок, Павло Ігнатченко займався комунікаціями. Ми вирішили робити з малюнком футболки. Знайшли людей, які зайнялися виробництвом», — розповідає Марина. Поступово охтирські волонтери налагодили масове виробництво футболок з малюнком і їх благодійний продаж.

Зрештою дівчина не змогла довго перебувати далеко від рідного міста: вже через місяць повернулась додому: «Страшно було виїжджати, страшно повертатися. Але попри обстріли тут мені спокійніше. Тут я зайнята, тут я потрібна».

 

Аптечки для фронту

Ще один охтирський волонтер, 28-річний Артем Саливін, уже більше 10 років реставрує взуття. Він проживає в Охтирці, але замовлення на його послуги йдуть з усієї країни. Свого часу чоловік здобув спеціальність «бармен-офіціант», але одного разу зайшов до знайомого у взуттєву майстерню, де йому запропонували взимку допомогти з ремонтом черевиків. Артем сумнівався, адже не мав відповідних навичок, але спробував, швидко навчився і обрав цю роботу як свою справу. Спочатку працював на підприємця, а потім із другом відкрили власну майстерню. 

У перші дні повномасштабного вторгнення Артем із дівчиною виїхав до Львова. Але довго сидіти в чужому місті не зміг, тож невдовзі повернувся до Охтирки. Йому хотілося бути задіяним, чимось допомагати, але не було зрозуміло чим саме. Якось один знайомий військовий попросив його пошити аптечку. Чоловік згадує: «Ми подивилися відео в інтернеті і пошили так, як там було показано. Нам сказали, що треба допрацювати. Там додати застібку, там ще дещо зробити. Пару днів ми думали, як покращити дизайн. І придумали! Тепер аптечки максимально зручні, їх можна і в тактичних рукавицях відкрити і навіть однією рукою, якщо інша поранена».

Спочатку волонтери думали, що пошиють 10–20 і на цьому закінчиться, а вийшло так, що вже пів року шиють, і попит постійно зростає. Працюють в основному вечорами. Артем, Павло і Марина — ініціатори й постійні учасники. До них час від часу долучаються й інші волонтери, в кого є час і бажання. Артем говорить, що з 9 до 17 він реставрує взуття, там втомлюється, а шиючи аптечки — відпочиває. 

Їхніми аптечками тепер користуються по всій лінії фронту. Також волонтери співпрацюють із харківськими колегами: в Охтирці шиють підсумки, а в Харкові наповнюють їх усім необхідним. А нещодавно хлопці знайшли змогу ще й укомплектовувати свої аптечки медичним вмістом самостійно. Ці найближчим часом відправлять на Херсонський напрямок для оснащення добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Також Артем із друзями шили ноші для перевезення поранених, органайзери для реанімобілів, підсумки для мінерів. 

Про довоєнне життя Артему Саливіну нині нагадує його любов до їзди на велосипеді. Каже, що Охтирка для цього найкраще місто на землі і він звідси нікуди не хоче виїжджати. 

 

Ліванська лікарка

Олена Кудіна — народилася в Охтирці, але вже 25 років проживає в Лівані, де працює лікарем-ортопедом. У грудні 2021 року приїхала з донькою погостювати до своєї мами. Тут їх і застала війна. Доньку відправила назад до Лівану. А сама лишилася в Україні — не хотіла залишати маму. Якось пішла до волонтерського штабу отримати гуманітарну допомогу. Там зустріла тітку, яка волонтерила — саме завезли багато ліків. Олена взялася допомагати розібратися з медичними препаратами. «Стала допомагати, а тут такий драйв, такий адреналін. Відчуваю, що можу бути корисною», — згадує жінка. Олена тепер головна по ліках у волонтерській організації, каже, що буде чекати перемогу й наближати її саме тут, в Україні.

 

«Мої скажені бабусі»

«Рита подзвонила, каже, давай поїдемо відкопаємо — там чувака завалило», — починає свою розповідь економістка Олена Борисенко. — «Я з дому вискочила, під бомбьожками в машину вскочила з лопатою і топориком, полетіла чувака відкопувать. А потім виявилось, що то був фейк. Росіяни зробили розсилку повідомлень, щоб зібрати людей в одному місці, мабуть, хотіли розбомбити». Але зібралися місцеві недаремно: саме так розпочалась активна співпраця небайдужих охтирчан, що згодом почали спільно займатися гуманітарною допомогою. 

Олена раніше була байкеркою, а нині працює економісткою в торгівлі. Після повномасштабного вторгнення Олена вже як волонтерка певний час відповідала за розвезення гуманітарної допомоги в мікрорайон Дачний. Його постійно обстрілювали, тож охочих туди їхати було не багато, але жінка не відмовлялася. Розповідає з усмішкою про «її скажених бабусь»: «Бували такі, що бачили над собою літаки, коли їх в небі не було й близько. А бувало й так, що стою з тим пакетом, повним гуманітарки, біля хати, а літак дійсно летить, кричу: “Бабусю, відчиняй швидше!”. Всяке було».

Олена дуже комунікабельна, має багато знайомих. Одного разу їй зателефонували з околиці міста, мовляв, хтось там біля лісу блукає. Вона далі телефонує знайомим військовим, розповідає це. А на ранок уже йдуть чутки, що там спіймали 5 російських диверсантів. 

Жінка каже, що найважче під час війни втрачати близьких людей. Із ними певний час волонтерив хлопець Олександр, який покинув роботу в пожежній частині і вступив до Збройних Сил України. Згодом загинув. 


Я — фізична сила

Вікторія Волотовська родом з Білої Церкви Київської області. З першого класу проживає в Охтирці. За освітою Вікторія — дизайнерка. Закінчила художню школу, але за професією не працює — продає тканини в магазині. 

Коли оголосили збір речей для постраждалих від війни, принесла, а згодом теж почала тут волонтерити. «Я — фізична сила, — каже Вікторія, — сказали тягать, я тягаю. Відвезти — відвожу. Дідуся з п’ятого поверху треба знести? Поїхали! Насправді, ніколи не думала, що  маленький худенький дід такий важкий  буде». Вікторія любить рідне місто, трохи іронізує, що вся Охтирка «спить під однією ковдрою» — усі про всіх усе знають. Але, як прийшла війна, це зіграло свою роль — тепер усі всім допомагають.

Із випускного — у волонтерки

Анастасія Литвин студентка. Прямо зі шкільної лави потрапила у волонтерство: «У нас випускний був 4 липня. Наступного дня сиділа вдома, зайнятися було нічим. Подзвонила хлопцеві, а він волонтерив саме. Сказав, щоб прийшла допомогти, бо рук не вистачає. Я прийшла й залишилася». Нині Анастасія навчається в Охтирському коледжі СНАУ за спеціальністю «підприємство і торгівля». У волонтерському центрі допомагає збирати гуманітарну допомогу. Каже, що спочатку було фізично важко, все боліло. А тепер звикла. «Волонтерство затягує», — каже вона.

 

Порятунок для тварин

Не менш важливим під час війни є допомога тваринам. На жаль, не всі, рятуючись від обстрілів, брали з собою улюбленців. Багато залишилось просто на вулиці. Домашні коти й собаки, які звикли, що їх годують і доглядають, не можуть самостійно вижити у вуличних умовах. Охтирчанка Юлія Шелест підгодовує покинутих тварин. Каже, що тварини самі до неї йдуть, ніби говорять одне одному, де живе добра дівчина, яка їх нагодує. 

 

Герої посмертно

Є ще одна категорія захисників, про яку дуже важко і сумно говорити. Не всі з них отримують звання чи нагороди посмертно, але всі вони віддали життя недаремно. Дмитрові Фальтенбергу було 37 років. Він працював у місцевому нафтогазовидобувному управлінні на свердловинах. Любив кататися на мотоциклі. У 2015 році був учасником антитерористичної операції на Сході України. 25 лютого один з місцевих депутатів сказав, що є інформація, ніби росіяни хочуть викрасти дітей з дитячого садочка. Хоч садочок уже не працював, в укритті при ньому ховалися від обстрілів мами з дітьми. Дмитро разом із чотирма знайомими кинулися до закладу, аби попередити й захистити дітей. У цей час місто почали обстрілювати касетними снарядами. Деякі чоловіки загинули на місці, а Дмитро ще дві години стікав кров’ю. Помер чоловік по дорозі до лікарні. Його сестра Анна говорить, що він збирався знову йти на захист Батьківщини, але не встиг. У Дмитра залишилися мати, сестра, дружина і донька. Тільки того дня загинуло п’ятеро охтирчан, серед них — одна дитина. Ще п’ятнадцять осіб отримали поранення.

Сергій Єлістратов — начальник зміни Охтирської ТЕЦ. Він продовжував ходити на роботу, хоч місто постійно обстрілювали. На прохання доньки не покидати укриття в такий важкий час відповідав, що не може, бо людям потрібна електрика й тепло. Був він на зміні і 3 березня, коли росіяни скинули на теплоелектроцентраль вакуумну бомбу. Сергій разом з чотирма колегами саме в той час  пішли перезапускати котел, який затух через перепад напруги. Бомба, що впала неподалік від них випалила все дотла. Від Сергія не залишилося навіть решток, які рідні могли б поховати. Чоловікові було 58 років. 

Загинув, захищаючи Охтирку і відомий волонтер, учасник Революції гідності та антитерористичної операції, капітан, командир стрілецької роти 154-го окремого батальйону територіальної оборони Володимир Лисенко. 24 лютого, на самому початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, відбувся перший для Охтирки бій на вулиці Київській. У результаті росіяни були змушені відійти  в лісосмугу, а група терообронівців разом з Володимиром Лисенком розгорнулась ланцюгом та пішла в напрямку відступу ворога. Коли група повернулася в місто, капітана з ними не було. Лише через 8 днів в лісі біля старого бомбосховища виявили його тіло. Місце загибелі вказав полонений російський військовий. Чоловіка застрелили росіяни. 

Володимира Лисенка посмертно нагородили Орденом Богдана Хмельницького III ступеня — «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».

 

Разом до перемоги

Охтирка стала величезною перешкодою для росіян, бо насамперед прості люди, від таксистів до підприємців та держслужбовців, намагалися зробити хоч щось, аби стримати навалу окупантів. І, мабуть, неможливо перерахувати усіх, хто вніс свою лепту в оборону Охтирки, бо кожен, хто лишився в місті виконував свою роботу. І в сумі це дало хороший результат. Для них це, певно, не був героїзм. Вони просто відповідно до ситуації робили те, що вважали за потрібне. І будь-то жінки-прихожанки Архангело-Михайлівського храму, які плакали від страху і місили хліб, бо треба годувати мікрорайон Гусинка; чи підприємець Віталій Євтєєв, який возив цей хліб по будинках, де є газ, щоб той хліб випекти, адже електрики не було; чи отець Георгій, який організував цю історію з хлібом і прихистив у церкві кілька десятків людей, — усі вони навряд усвідомлювали, що роблять дійсно геройські вчинки. Просто робили те, що могли. 

Приклади можна продовжити: бізнесвумен Світлана Шандиба, яка забула про свої амбіції і пекла в селі пиріжки, а потім везла за 20 кілометрів в Охтирку, щоб нагодувати бійців територіальної оборони. Маргарита Бітенко, яка відмовилась від омріяної роботи далекобійниці й очолила волонтерську організацію. Чи Геннадій Порохня, який возить продукти на фронт та організовує благодійний продаж картин для потреб армії. 

Окремої уваги потребують місцеві художники і майстри декоративно-ужиткового мистецтва. Дехто малював лише для себе, дехто продавав картини за тисячі гривень, а тепер приносять їх для аукціону, аби виручити кошти на купівлю автомобіля для військових чи ще чогось вкрай необхідного. Навіть мистецтво працює на оборону Охтирки.  Певно, жоден із митців не думав, що їм доведеться працювати для такого, але тепер складно уявити, як можна було інакше.  

Неймовірну згуртованість проявляли охтирчани у боротьбі з наслідками обстрілів. Чи рятувати людей з-під завалів у військовій частині, чи розчищати розбиту територію дитячого садочка — небайдужих завжди вистачало. «На наступний день після обстрілу всі, хто був у місті вийшли на роботу, розгрібати й прибирати, — каже директорка садочка «Казка» Олена Горобець. — Я навіть нікому не дзвонила. Приходили як батьки, так і просто всі, хто міг. Комунальники завжди прибирали місто, доглядали за ним, коли потрібно — садили квіти, щоб показати, що місто живе, місто бореться і не здається. 

В Охтирці ще багато героїв, майже невидимих, які віддають усю пенсію на Збройні Сили України, плетуть шкарпетки і майструють маскувальні сітки, закривають соління, крутять педалі, розвозячи гуманітарку, слухають небо, щоб попередити про небезпеку тощо-тощо. Усі вони несуть свою частку до спільної мети. Усі хочуть скорішої перемоги України. Усі вірять, що інакше просто бути не може.