Олександр Бабін

«Коли ракета влучила в лікарню, я був в операційній залі. На столі пацієнт, йде операція, поруч хірург, медсестри.За мить посипалось скло, вибуховою хвилею знесло інструменти,  все затягнуло пилом… Пам’ятаю, що прикрив собою пацієнта від осколків, лякатись не було часу людина в наркозі. До речі, найбільше здивувався той самий пацієнт. Приходить до тями після операції, а навколо все потрощене». 

Найбільше паніки 24 лютого наганяли пацієнти. Людей можна зрозуміти вони в лікарні, потребують допомоги, заплановані операції, а тут війна. А от серед персоналу паніки не було. Була стурбованість, невизначеність, бо ніхто не міг передбачити розвитку подій, але всі лишались на своїх місцях і виконували свою роботу. Олександр відповідав за два сектора роботи: анестезіологія та відділення інтенсивної терапії. Коли пішов потік поранених, він розривався між операційною та своїм відділенням — усі ліжка були заповнені, люди підключені до апаратів штучної вентиляції легенів, підтримки життєзабезпечення. Він розумів, що пацієнти цього відділення найбільш вразливі: вони не можуть покинути стін лікарні, навіть пройти в укритті в разі потреби, а тому намагався приділяти їм більше часу і в найстрашніші моменти знаходився поруч.

Про повітряну тривогу тоді повідомляли телефоном сирени не працювали. Першого березня, коли почався наступ на Баштанку, усіх пацієнтів лікарні евакуювали до підвалів. Але у відділенні Олександра знаходилось троє важких пацієнтів: поранений військовий після операції, жінка після кесаревого розтину і бабуся з важкою формою ковід на апараті ШВЛ. Він і ще декілька його колег лишились у відділенні. З міркувань світломаскування лікарня занурилась в пітьму, працювали лише медичні апарати. За вікном лунали вибухи і автоматні черги, повз лікарню декілька разів промчала ворожа техніка, налетіла авіація. 

Той день для лікаря закарбувався днем відліку його нового життя, бо здавалось, що він той день не переживе.  Та згодом почали привозити поранених, і часу на роздуми вже не лишилось Олександр занурився в роботу. Як і у решти лікарів, життя перетворилось на цілодобовий конвеєр поранених, яким потрібна допомога. Тепер вже ніхто особливо не звертав уваги на свій основний профіль всі лікарі тримали фронт. Відділення інтенсивної терапії розширилось, кількість ліжок збільшилась. Одного дня привезли дитину – відірвані обидві ноги, одна рука, множинні осколкові поранення живота. Пульсу не було, підліток був в агонії. Реанімаційні дії, операційна, важкі дні інтенсивної терапії і хлопець вижив. Розказав потім, що вийшов з дому на подвір’я, а йому під ноги прилетіла міна. Від таких історій Олександра розриває зсередини, але він робить все, щоб надати якісну допомогу і зберегти життя кожного пацієнта.

За місяці війни лікар набув безцінного досвіду. З кожним днем його професіоналізм зростає. Але найкраще Олександр засвоїв істину, що росія це країна терорист, у якої немає ні людяності, ні жалю, ні моральних принципів.