Євгеній Павлович

«Одного разу під обстрілами на Херсонському напрямку було дуже гучно. І мені на якусь секунду здалось, що біля мене мої діти, і їм дуже страшно… Мабуть, тоді мене трохи контузило, я на секунду втратив зв’язок з реальністю. Але з тих пір мені часто сниться такий сон, що мої діти в небезпеці. І я зроблю все, що від мене залежить, аби всі українські діти жили в безпечному світі на своїй землі. Я тут заради дітей в першу чергу».

На 24 лютого у Євгена було заплановано багато справ. Це мав бути насичений плідний день, але ще вдосвіта по Миколаєву прокотилося відлуння вибухів на аеродромі, і стало зрозуміло, що життя буде зовсім іншим. Жодних ілюзій більше не залишилось, Євген чітко усвідомив, що це війна. Разом із друзями з самого ранку поїхали до центру комплектації, але там панували хаос і товкотнеча, і тоді  вони дістались штабу ТрО. Там їх оформили, видали їм зброю і дали дві години на збори. Євген приїхав додому і вибачився перед дружиною, що йому доведеться йти воювати. Але його жінка підтримала таке рішення і погодилася переїхати з дітьми у безпечніше місце. 

В той же день Євген отримав з побратимами першу бойову задачу. Його підрозділ поставили на блокпост. Військового досвіду він не мав, а отже доводилося навчатись усьому одразу на практиці. Як правильно проводити огляд автотранспорту, як поводитися зі зброєю, на що звертати увагу в першу чергу. Поряд із Євгеном знаходилися більш досвідчені побратими, які по-дружньому ділились інформацією і своїми навичками. Це для вчорашнього адвоката, цивільного, було надзвичайно важливим. Перед загрозою спільного ворога усі стали єдиною сім’єю, і кожен цінував вибір того, хто знаходився поруч. 

Першим бойовим досвідом чоловіка була служба у підрозділі контрдиверсійної боротьби, що розшукував ворожі ДРГ. Коли на Миколаїв посунули танки, Євгена перекинули в іншу групу, якій виділили протитанкові засоби, і його навчання продовжилося вже в цьому напрямі. А далі адвокат мав нагоду навіть стати кулеметником. Наразі його зброя — його бойова подруга. Кулемет він назвав «Настусею» і доглядає за нем не гірше, ніж за дитиною. Він ділиться тим, що його мрія — збити з кулемета літак або хоча б гелікоптер. 

Через багато місяців війни, воюючи в найгарячіших точках, Євгеній констатує, що найбільшим його здивуванням було усвідомлення того, які українці круті, і скільки вони можуть зробити, якщо їх поставити в надзвичайні умови. Поруч із ним знаходяться різні люди, різного віку, і всі в одну мить стали витривалими, невтомлюваними воїнами, які просто забули що таке нормальний сон і будь-який відпочинок взагалі. Всі готові виконувати накази 24 години на добу, аби тільки наблизити перемогу. Інколи чоловіку здається, що це дійсно кіборги. 

Це був ще один день війни, коли до Євгена «прилетіло». Він втратив свідомість, і прийшов до тями уже в машині військових медиків. Його вивозили з поля бою, контуженого, але живого. «Де Настуся?», — запитав він, розуміючи, що живий. Лікар засміявся, і сказав, що з кулеметом все “ок”, а Євген знову втратив свідомість…

Наразі адвокат проходить реабілітацію. Лікарі забороняють йому повертатись на передову, а він не може перестати думати про побратимів, які залишилися там і тримають фронт. У перемозі України Євген не сумнівається, але й прогнози робити не хоче. Каже, що все станеться вчасно. А з такими «кіборгами», з якими його познайомило життя, це станеться обов’язково, треба тільки нам усім не зупинятися на шляху до перемоги.